Сон

Сон

Якось мені 

             жахливий сон наснився.

Напевно, дещо я перевтомився.

І ось я вже  

              в якімсь великім місті.

А була ніч. І, може, тисяч двісті

Людей довкола.

                  Всі кудись спішать.

І час від часу всі чомусь кричать.

Направду, місто було пречудове:

Освітлене вогнями, кольорове.

Широкі вулиці, 

            на площі більше схожі. 

І всі довкола БОСІ перехожі.

І тому безмежно здивувався

Що й сам, як інші, 

                  босим залишався.

І раптом дико закричав щосили:

Поміж людьми там... 

                   ЧОБОТИ ходили.

І – велетенські! 

                  З вигляду красиві.

Жіночі ніжки 

               в них були б щасливі.

Найменші – як великі вантажівки

І жодних чоловічих. 

                         Все для жінки.

На шпильках, 

              на платформах,

                                    каблуках.

А йшли, мов досі на чиїхсь ногах

Ще були взуті. Люди ж бо щосили

Маневрували , щоб не роздавали.

А якщо ні – платформа ось така

Могла дати жорсткого копняка.

Від нього 

         можна було й не піднятись,

І на бруківці назавжди зостатись.

І ще, як хтось на чобота кричав –

Його давили, потім вже мовчав.

І я тікав від тих чобіт щосили,

Вже відчував, 

               що залишають сили.

Тож кинувся

            десь прихистку шукати.

В вузькім проході 

                    між будинки стати

Мені вдалося. Був там чоловік

В кумедному плащі і в капелюсі. 

Побачив що на нього я дивлюся.

Спитав, чому великі в мене очі?

Я ж відповів: дізнатися б охоче,

Як до такого докотились ми,

Що чоботи 

                панують над людьми?!!

О! Слухай! 

     Це давним-давно вже сталось,

Як все у цьому світі помінялось.

Так люди власні речі полюбили –

Божками невеличкими зробили

І сталося, в один потворний день

Взуття за хвилю 

                    велетенським стало

І над людьми воно запанувало.

Не виросло лишень 

                           взуття робоче

І те, яке носили неохоче.

Хто велетням

          коритись не бажав –

Під землю якнайшвидше утікав.

Там без потвор цих 

                       досі можна жити. 

Але хворобу легко підхопити,

Нема освіти ані медицини,

Злочинці бешкетують 

                          там щоднини.

А тут красиво, але бійсь чобіт:

Або служи їм, або наче кіт

Приблудний все життя ховайся

На очі навіть їм не попадайся.

Прокинувся... 

               Минувся сон за мить.

Що ж, «дурень спить – 

                  дурне йому ся снить».

Хоча, скажіть, хіба так не буває, 

Що ті, кого служить нам обираєм,

Коли, нарешті, 

          вдягнуть влади шати,

Чомусь, над нами

                 прагнуть панувати?!!

© Михайло Ващинець

02 01 2021