Голокост

Голокост

Життя промина… вдаль роки відлітають.

Що було колись – люди все забувають.

Та були роки болю, жаху і скрути –

Ці роки страшні нам не можна забути.

Зачесане набік густе волосся.

Вогняний погляд, бісики в очах..

Колись єфрейтор і художник босий,

А нині – вождь зі зброєю в руках.

Прийшов до влади,

                                 виголосив твердо:

«Арійці – люди! Інші – то раби.

А третіх зовсім треба з світу стерти,

Аби про них і згадки не знайти».

Взялись до справи весело і жваво.

І педантично, все щоб  до пуття,

В історію 

              влипаючи 

                           криваво,

В цілих народів відбирать життя.

                  

Почав «наводить лад» в своїй країні

І велелюдно «очі відкривав»

 Вони в усіх проблемах ваших винні –

 І на народ єврейський показав.

                   А потім розпочалися погроми –

                   Єврей багатий – ділиться нехай!

                   Вони – злочинці. Не для них закони.

                   І правди ти де хочеш, там шукай.

                                     ***

                           В міському парку затишно і чисто.

                            День вихідний – усі відпочивають.

                            І сонце сяє гарно, променисто,

                            Пташки весняні на гілках співають

                   Сидять на лавках і дорослі, й діти.

                   Говорять, граються, чи книжечки читають.

                   На жовтих лавках нікому сидіти.

                   Вони – для «юдо». Люди – оминають.

                            Сидіти нікому, бо їх дедалі менше,

                            Вони, як талий сніг, кудись зникають.

                            Що сталося? Куди поділись перші?

                            Про це сусіди навіть їх не знають.

Берлін... В’язниця... Темний каземат.

                   У камеру вштовхнули трьох людей.

                   Як глянув місяць через сітку грат:

                   Були два німці і один єврей.

                            Минуло часу. Стали говорити

                            Кого, коли, за що і як взяли.

                            І радитись, що можна ще зробити,

                            Аби свободу знову віднайти.

                   Дізналися: був перший комуністом,

                   А той проїзд в метро не оплатив.

                   Ну а єврей був просто піаністом,

                   Казав, що він нічого не зробив.

                            Їх вбили всіх. О, їх не пожаліли…

                            І їх, і інших… Тисячі людей…

                            Тих перших двох за те, що щось скоїли,

                            А третього за те, що він… єврей.

Як тюрми переповнилися вщент,

                   Тоді постала ще одна проблема,

                   Куди подіти «зайвий» контингент?

                   І виникла тоді ціла система

                            Закритих міцно смерті таборів

                            Де з іншими євреї працювали

                            Щоб армію зміцнить своїх катів,

                            І тихо, планомірно помирали.

                   Проте нацисти думали про більше –

                   Європу й світ очистить від сміття.

                   Завоювати світ – і не що інше,

                   Свої ідеї втілити в життя.

                            І на шляху їх перша Польща стала.

                            Щоб виставити все, як доброчин

                            У польські однострої одягали

                            Ув’язнених. І гнали на загин.

                   Збудили тишу постріли рушничні.

                   У прикордонному містечку Глейвіц

                   З радіостанції лунали нотки зичні –

                   Щоб світу привід до війни подати.

                            У мирне небо літаки злітали

                            І танки переходили кордони.

                            Життя спокійне, мирне руйнували.

                            І нелюдські уводили закони.

                   Вкраїна. Осінь. Тиша. Бабин Яр.

                   Женуть есесівці і поліцаї натовп

                   На групи ділять. Ні, це не кошмар

                   Побачений підвипили солдатом.

                            Їх роздягають. Одяг забирають.

                            До кулемета стрічки закладають.

                            Шикують біля яру і... стріляють.

                            На трупи гори ґрунту нагортають.

                           

                   У містах Краків і Варшава, й інших

                   Почули вперше слово дике «гетто».

                   І стіни зводили, псів брали щонайзліших.

                   Щоб люди там життя скінчили смертно.

                           

                            Якщо хто вижив – Аушвіц, Тремблінка

                            Чекали тих нещасних наостанок

                            Чи ти дитина, чоловік чи жінка:

                            Останнім стати кожен міг світанок.

                   І хоч кричи, хоч вий, хоч надірвися –

                   Ніхто тебе ніколи не почує.

                   Один лиш вихід: заспокойсь, змирися,

                   І як баранець, рушай на закланок.

                            А ще – молись! Невидимому Богу.

                            Лишалася надія лиш на нього.

                            Робила легшою молитва ту тривогу,

                            Та було ясно – скоро вже в дорогу.

                   Чоловіків, жінок зібрали разом.

                   Звеліли всім швиденько роздягнутись.

                   І у комору невеличку впхали зразу.

                   Ні сісти, ні пройти, ні повернутись.

                            І дихати чимраз ставало важче.

                            Кати в щілини напихали глини.

                            Аби отрута діяла ще краще.

                            Маленькі в стелі отвори відкрили.

                   А знизу на катів дивились люди

                   Та не змигнуло око в протигазі.

                   Жахалися: «Що з нами зараз буде?»

                   Кати ж уже розпилювали гази.

                            Ті гази міцно горло затискали.

                            Ті гази  швидко випікали очі.

                            І мовчки вороги спостерігали

                            Ті муки чоловічі і жіночі.

                   А поки жертви мучились, вмирали,

                   Команда речі їхні сортувала.

                   Складали їх по пачках, пакували.

                   Щоби Вітчизна-Рейх міцніша стала.

                            Відкрили двері… Висипались трупи.

                            Їх інші в’язні, ще живі, складали

                            На возики – і в крематорій. Групи

                            Заходили…

                                               Вивозили…

                                                                  Зникали…

                   До табору привезли нових в’язнів

                   Спитав солдат: «А що з дітьми робити?

                   Трудитись ці малі не будуть блазні.»

                   Полковник: „Від батьків їх відділити

                            І відвести в барак біля лікарні.»

                            Коли привели малюків нещасних

                            Хвалив їх лікар: «Дуже-дуже гарні.

                            Ви донорів привели першокласних.

                   По одному в лікарню їх водили.

                   О, ні, вони їх там не лікували,

                   А пхали голки у маленькі жили,

                   Дитячу кров до каплі забирали.

                            Чекати не доводилося довго

                            Дорослі в’язні трупики складали,

                            І в крематорію страшне, жахливе горно

                            Як і дорослих, швидко доставляли.

                   Рік сорок третій. Вечір. Ресторан.

                   П’ють вояки. Оплакують поразку

                   Під Сталінградом. Раптом капітан

                   Звертається: «Вельмишановне панство!

                            Новини неприємні і жахливі.

                            Я ж маю щось, що вас розвеселить.

                            Панянки у нас ошатні і красиві.

                            Я маю дещо те, що їм личить.

                   Ось сумочка: і модна, і практична.

                   Можу комусь із вас подарувати.

                   Хоч її шкіра вам не дуже звична,

                   Та це вас не повинно хвилювати.

                            В ній мило, своїм виглядом звичайне.

                            Проте й воно не є таким, як інше.

                            Це мило, ви повірте, унікальне.

                            Від інших може й краще, а не гірше.»

                   «Що це за речі пане капітане?

                   Було б незле, якби ви розказали…»

                   «Для сумочок нам шкіри в’язнів стане.

                   Для мила їхні кості слугували»

                            І випити цей кат з фронтовиками

                            Хотів. Підняти тост за геніальність.

                            Лишився ж сам. Бо за його словами

                            Всі встали і до виходу подались.

                   Здається, їхні звірства зрозумілі.

                   Здоровий глузд повинен взяти верх.

                   Звідкіль беруться в нас нацисти нині?

                   Хто може зупинити їх тепер?